RSS
середа, 09.12.2009

Забута сторінка середньовічної історії,

що її відкрив краєзнавець і історик Дмитро Чобіт

У наш час шлях із Бродів, точніше – зі Старих Бродів до Кременця через Дітківці, Гаї-Дітковецькі, Дружбу (Дранчу), Лідихів украй занедбаний; він втратив своє значення після трьох поділів Польщі, коли у 1772 р. поблизу присілка Соколівка його перетнув державний кордон спочатку Австрії і Польщі, а у 1795 р. – Австрії та Росії. А раніше, виявляється, тут існував один із головних шляхів нашого краю, між Галичиною і Волинню. І про це дуже цікаво розповідає в своїй книзі «Броди та його округа княжих часів Русі-України Х – ХY ст. (Воєнно історичне досліджененя» бродівський письменник і історик Дмитро Чобіт. До речі, в 70-і роки він починав свою вчительську кар’єру в Радивилові (Червоноаормійську) і Немирівці на Рівненщині.Перші літописні згадки про Броди, топографія і система оброни міста, давні границі та дороги – все цікавило краєзнавця. І як буває в подібних випадках, у поле зору потрапляи й факти з прилеглих до Бродів регіонів.

Отже, поява державного кордону, по суті, на межі Волині і Галичини викликала чималі труднощі у просуванні древнім шляхом через Дранчу (нині село Дружба Радивилівського району), особливо після 1779 р., коли Броди отримали право вільного торгівельного міста (порто-франко).Тоді довкола них, інформує автор, провели митний кордон і встановили митницю між Бродами і Радивиловом, тут здійснювався головний рух з Австрії до Росії. Інші давні шляхи (із Бродів до Луцька через Берестечко і до Кременця через Лідихів) перекрив кордон; там перестали їздити, тому путівці поступово занепали.

 


Втратив значення і шлях із Бродів до Лідихова через Дранчу. А між тим у XVIII столітті це була дуже жвава і найкоротша путь на Кременець – Київ. Згідно з описом Йосифінської метрики 1788р., шлях із Бродів на Дранчу – Лідихів – Кременець у Дітківцях називався Лідихівським гостинцем. Лідихівським гостинцем його називає і Францисканська метрика 1820 р. Адже Лідихів ще в XVII ст. отримав статус міста на магдебургському праві. Термін «гостинець» говорить про добре вторований шлях, де їхали «гості», купці.


Лідихівський гостинець, виявляється, був обкопаний ровами, обсаджений деревами, здебільшого липами, у кількох місцях на ньому були мости, там, де збиралися талі і дощові води. Залишки одного з таких мостів автор книги виявив в урочищі Калдуб (за З км на схід від Дітківців).


Опис границі між Великим князівством Литовським і Польським королівством від 1546 р., за даними Д.Чобота, засвідчив: вона, границя, пролягала між Бродами (у складі королівства) та Опарипсами і Лев’ятином (належали до князівства), а далі простягалася до гори Дранчі (біля теперішньої Дружби), це за 15 км на схід від Дітківців і за 3 км на захід від Лідихова. В описі 1546 р. шлях з гори Дранчі на Дітківці і Броди названо «Королівською дорогою, яка веде з Лідихова до Олеська».

Прикметник «королівська» міг означати, що шлях веде із князівства Литовського у королівство Польське. Але, як вказується у дослідженні, найвірогідніша версія пояснення топоніму Королівська дорога – те, що це справді була частина головної транспортної артерії Європи і сполучала столиці королівств від Парижа до Києва.


Важливу інформацію про те, як пролягали давні шляхи, зокрема Королівська дорога, автор почерпнув із архівних записів подорожуючих. 20-21 квітня 1594 р. в околицях Бродів проїжджав посол австрійського імператора Рудольфа II до запорозьких козаків Еріх Лясота. За день Еріх Лясота проїхав із Глинян через Олесько до Суходолів. А наступного дня був уже в Перенятині. Ось дослівний запис із знаменитого «Щоденника Еріха Лясоти» за квітень 1594 р.


«Суходіл (село) пана Жолкевського, 2 великі милі. За 1 милю звідси лежать Броди пана Жолкевського. Дня 21. Луками й полями аж до Перенятина (село, що також належить Жолкевському) 3 милі. Через дубовий ліс, до якого ми спустилися з гір, аж до Почаєва (село, що в той час належало одній удові) 2 милі, сніданок».


Важлива інформація: із Суходолів аж до Перенятина вони їхали «луками й полями». Під полями, на думку Д.Чобота, слід розуміти зорану землю, а під луками – необроблену, незайману. Подорож пролягала так: Суходоли – Старі Броди – Дітківці – Дранча – Лідихів –


Історичний центр Дітківців знаходився приблизно там, де тепер стоїть Михайлівська церква, отож звідти до Королівської дороги було 1 – 2 кілометри. Тримаючись лівого берега потоку, шлях простягався через сосновий ліс (3-4 км) і виходив до лісового озера під назвою Калдуб, звідки брав початок Дітковецький потік. Тут ще й тепер дослідник виявив досить добре збережені залишки давнього мосту через суху долину, яку весною та дощового літа заливає водою. За цим мостом шлях знову повертав праворуч, на південь, і тягнувся аж до гори Дранчі. Ще до 60-х років XX ст. ця дорога від урочища Калдуб прямувала повз урочище Озера (1 км на південний схід від Калдуба), вона була обсаджена липами, обкопана ровами. Однак у середині 60-х років з Гаїв-Дітковецьких через поле до лісу проклали пряму ґрунтову дорогу, а старий шлях, який змійкою звивався долинами, розорали. Про старий шлях ще довго нагадували старезні липи та стовпи телефонної лінії, які опинилися посеред поля.


Перед урочищем Озера Королівська дорога виходила з лісу і прямувала по його межі зі степом. Степ простягався праворуч, а ліс тягнувся зліва від дороги протягом 5 км – до долини, званої Сухою, що за теперішнім присілком Соколівка. Від Сухої долини аж до Лідихова і Почаєва простягався щирий степ. Про те, що Королівська дорога йшла по межі лісу і степу, на думку Дмитра Чобота, свідчить склад ґрунту цієї місцевості. Ліворуч шляху Дітківці – гора Дранча, аж до присілка Соколівка ґрунт суглинковий, а праворуч – чорнозем. За Соколівкою починається суцільний чорнозем, він вказує на те, що у прадавні часи там був степ, а суглинок – на те, що там ріс листяний ліс. За теперішнім присілком Соколівка, якого у часи Е.Лясоти не було, знаходилася чиста зона степу, який тягнувся через гору Дранчу (3 км на схід від Соколівки) до Лідихова і Почаєва, де починався дубовий ліс (про це згадує Е.Лясота). Його ще в середині XIX століття бачили Тарас Шевченко та Микола Костомаров.


Отже, від Дітківців аж до Перенятина (приблизно 30 км) простягався степ. Беззаперечним доказом наявності тут у давні часи степу, підкреслюється в книзі «Броди та його округа…», є заповідник «Макітра» – це чи не єдине місце в усій Західній Україні, де збереглася не займана плугом степова рослинність (на крутих схилах неможливо було орати). Цей заповідник – за 2-3 км на південь від колишньої Королівської дороги.


Чому після Суходолів Е.Лясота згадав лише Перенятин? Бо після невеликих сіл Старі Броди і Дітківці наступним населеним пунктом був Лідихів. Інших сіл там не існувало – на цій місцевості немає жодного потічка, класичний сухий степ. Глибина криниць у пізніше закладеному селі Дранча сягає 20-30 метрів. Перед горою Дранча, там, де тепер присілок Соколівка, ширина степу становила 30-40 км і простягалася рівниною, яка починалася біля підніжжя плато Подільської височини (15 км на південь від Королівської дороги) і тягнулася у напрямку сучасного села Крупець. Де-не-де по цьому степу, переважно по схилах виярків, росли непрохідні чагарники з терену, глоду, ліщини, шипшини, іншої деревини та зілля – це були розкішні притулки для різноманітного птаства, звірів та плазунів. Такий давній і непрохідний чагарник під назвою Попові Корчі ще порівняно недавно ріс у долині на південно-східній околиці села Гаї-Лев’ятинські (1 км на північний захід від Королівської дороги). Лише на початку 70-х років XX століття його знищили бульдозерами і розорали. Тоді ж розорали й поодинокі праісторичні гаї з переважно беріз і чагарів, які подекуди покривали долини стародавнього степу.


Величний і дикий степ із його багатим різнотрав’ям, розповідає Д.Чобіт, давав невичерпну поживу для коней та волів – основної тяглової сили тих далеких часів. Паші тут було предостатньо і влітку, і взимку, адже траву ніхто не косив, тому вона висихала і перегнивала щойно на весну - коли крізь неї пробивались молоді зелені пагони. Ось приблизно так виглядав степ і Королівська дорога, яка через нього пролягала. З опису границі Великого князівства Литовського і Польського королівства 1546р. наводяться такі факти: від села Опарипси комісари їхали вздовж границі королівства та князівства; від опарипсівського млина вгору по річці Солонівці до криниці Глив’ятинської (тепер село Лев’ятин). Далі дослівно: «Від тої криниці пустили тую ріку Солонівку вліво, а від тої криниці Глев’ятинської вів пан Фрідруш дорогою, яка йде від Опарипсів до Красного поля, і вівши цією дорогою, ніби на стрільбище (? -Д. Ч.), і там одну дорогу вправо пустив до Сопелнич поля, а вліво повів долиною дорогою, яку називають Суходолом. І тою дорогою вівши ніби на милю і пустили дорогу вліво на землі Опарипсівські, а вправо нас повели від Суходолу через поле Красне до гори Дранні».


Дорога, звана Суходолом, пролягала долиною від криниці Лев’ятинської майже до «поля Красного». Згадана долина йде від річки Солонівки (Слонівки) між теперішніми селами Лев’ятин і Нимирівка, далі тягнеться до села Гаї-Лев’ятинські і північніше присілка Соколівка повертає на південь до теперішнього села Бучина Бродівського району (2 км на схід від заповідника «Макітра»). Якраз між Соколівкою і Бучиною на цій долині до 1915 року знаходився великий дерев’яний міст на старій Королівській дорозі. Описувачі границі не доїхали до цього місця якийсь кілометр і повернули дорогою до Красного поля, а звідти подалися до гори Дранчі. Отже, у 1546 р. вони їхали приблизно так, як тепер пролягає межа між Львівською і Рівненською областями.


Згадане в описі Красне поле – це, на думку Д.Чобота, теперішня гора Красна поблизу Дранчі, колись там був степ, а в 60-х роках XX ст. цю гору засаджено молодим лісом. В описі кілька разів згадано, що дорога від Лев’ятинської криниці до гори Дранчі йшла полями (степом). А від Дранчі комісари їхали «аж до лісу Лідихівського». Отже, ліс починався аж у Лідихові. Е.Лясота згадав про ліс, доїхавши до Почаєва. Оскільки Лідихів лежить за 2 км від Старого Почаєва, то мова йшла, очевидно, про один і той же ліс.


Ось такі цікаві відомості представлені в новій книзі Дмитра Чобота. Є тут і чимало інших фактів, які певною мірою дотичні до минулого Радивилівщини, а головне – дають додаткове уявлення про давні часи нашого краю, оповиті легендами та переказами.


Підготував Володимир ЯЩУК.

неділя, 29.11.2009

     

 

 

 

 

Кожний відкриває для себе Кременець і гору Бону по-своєму. Якщо навіть колись чув легенду про королеву Бону, яка нібито їхала з гори на гору мостом, натягнутим на шкіряному мотуззі, і розбилася, це вже будить уяву.

      Невже таке було? А як дізнаєшся, що ця фортеця стала першою в нашому краї, яку не змогли здобути в 13 столітті монголо-татарські завойовники хана

      Батия, виникає бажання пересвідчитися: чи така вже могла бути неприступна? Зблизька бачиш: легенди виростали не на пустому місці. Колорит цих гір і напівзруйнованих мурів спонукає до міфотворчості.

      Ні, Батий таки пробував узяти фортецю, тоді ще головним чином дерев’яну, але спробуй позмагайся з її захисниками, коли схили такі круті й неприступні. А через півтора десятка літ іншим завойовникам – на чолі зханом Куремси – тут утерли носа воїни Данила Галицького. Тільки ж не змирилися ті з принизливими поразками: нарешті, новий наїзд хана Бурундая – і, за угодою про примирення, замок на горі довелося розбирати, аби не муляв ока чужинцеві.

      Ті загадкові руїни, які вражають до сьогодні, – з іншого століття, вже з кінця 13-го, а може, й із пізніших часів. Письмові джерела свідчать: то Мстислав Данилович поклопотався, аби відродити фортецю, зробивши її більш надійною, тривкою, у вигляді муру. А ось королева Бона, чиїм ім’ям називають гору, жила в 15 столітті. Історики стверджують, що не тільки тутешнім мостом не їздила, але й у Кременець не навідувалася. Нема тому документальних підтверджень. За що ж пошанування їй таке? За те, що походила із знатного італійського родуСфорца д’Арагона? Чи за те, що була дружиною польського короля Зигмунта І?

      Відомо, що він подарував їй Кременець і околиці, тож у 1536 – 1556 (20 літ!) мала й замок у своїй власності. Задля гонору й пихи наказала ще більше зміцнити й наростити мури, вежі (їх було 3), впорядкувати казарми, господарські будівлі, зміцнити тутешній загін оборонців гарматами. Але служба минала в нудьзі, замок залишався поза баталіями. Тільки в 1648 році козаки Максима Кривоноса вирішили помститися шляхті за кривди й наругу – півтора місяця не вщухали перестрілки, сутички. Відчайдушні козаки сміливо дивилися смерті у вічі, тому їх не злякали круті узвишшя, гарматна й мушкетна пальба... У жовтні твердиня була захоплена. Почалися руйнування, яких раніше вона не знала. Так більше й не відродився цей колись величний замок...

Володимир ЯЩУК, журналіст.